27 травня 2024 р., у переддень 106-ї річниці утворення Азербайджанської Демократичної Республіки, доцент кафедри Олег КУПЧИК, на запрошення культурного простору «Юрта Незламності», виступив із лекцією на тему «Дипломатичні відносини між АДР і Україною (1918–1920 рр.): події та головні дійові особи». Лекція викликала непідробний інтерес у слухачів, серед яких були народні депутати, іноземні дипломати, громадські діячі, науковці і викладачі, студенти.
Із лекції О. Купчика:
«Головне місце у зовнішній політиці Азербайджанської Демократичної Республіки та України періоду їх національно-державного будівництва займали тодішні провідні європейські держави. Прагнула АДР й Україна налагодити взаємовідносини й із сусідами. Проте географічно віддалені, у цей час взаємно мало відомі, політично й економічно менш вигідні один одному, неможливі тактично у якості військових союзників уряди АДР й України була не надто активними у розвитку двосторонніх відносин.
Попри те, 20 липня 1918 р. генеральним консулом Української Держави у Тифлісі (з юрисдикцією на територію Азербайджану) було призначено Олексія Кулинського. А вже з поваленням влади гетьмана Павла Скоропадського і встановленням влади Директорії УНР 26 січня 1919 р. засновано «Надзвичайну дипломатичну місію УНР на Кавказі». В якості голови її очолив Іван Красковський. 8 лютого ц.р. він вручив вірчі грамоти міністр закордонних справ АДР Фаталі хану Хойському. Відбулась зміна генерального консула в Тифлісі. Ним став Лев Лисняк. Азербайджанський уряд визнав його повноваження 5 серпня 1919 р. Консулом у Батумі призначено Євгена Засядька.
Тривала роботу щодо заснування «віце-консульства УНР в Баку». 23 серпня 1919 р. МЗС УНР доручило «представляти інтереси країнців, які проживали в Азербайджані», віце-консулу А. Голованю (водночас був головою Української Ради м. Баку). МЗС АДР визнав його повноваження 8 жовтня 1919 р. Надалі віце-консулом УНР в Баку недовго пропрацював Абульфат хан Талишинський (Ага-хан). Опісля віце-консулом активно працював Василь Кужим, який був членом Української Ради Баку і депутатом парламенту АДР. 18 жовтня 1919 р. МЗС УНР звернулось до азербайджанської сторони з проханням визнати його повноваження. МЗС АДР визнало Кужима як віце-консула 1 січня 1920 р. На дипломатичній посаді йому вдалось розвинути активну роботу (вивчив становища 20 тисяч українців Мугану, отримав в азербайджанського уряду кошти для допомоги цим українцям, сприяв в отриманні ними придатних для ведення сільського господарства угідь, під час епідемії тропічної гарячки допоміг із ліками від Американського комітету допомоги й організував санітарний загін і т.д.). Цю посаду Кужим обіймав щонайменше до січня 1921 року, коли вирушив у відрядження до Києва, а у віце-консульстві залишився працювати секретар П. Монтаг. Прибути до столиці Василю Миколайовичу не вдалось, бо місто захопили більшовики. Тому він надалі переїхав до Німеччини. У Баку віце-консульство знаходилось за адресою вул. Незалежності, 3.
У свою чергу, функції офіційного представництва АДР в Україні спочатку виконував «Комісаріат Азербайджану на Україні». Його як орган національного самоврядування було засновано 10 жовтня 1918 р. Комісаром тоді обрано Джеліла Садихова. Його заступником став Юсиф Салехов. Секретарями Комісаріату працювали Мір Джалал Міртагієв і Джангір Ісмаїл-огли Гамзаєв. Комісаріт мав за мету «захищати права й інтереси азербайджанців, які проживали в Україні». Комісар Дж. Садихов згодом виступав «як офіційний представник Азербайджанського уряду, який заслуговує на довіру з боку українського уряду». Він розвинув активну діяльність (звертався до українського уряду з проханням не мобілізовувати азербайджанців до української армії, видавав азербайджанцям паспорти громадян АДР, звертався до українського МВС з проханням надати азербайджанцям дозвіл на носіння зброї і т.д.). Комісаріат знаходився в Києві за адресою вул. Прозорівська, 15, кв. 1 (нині вул. Еспланадна).
1 листопада 1918 р. послом АДР в Українській Державі було призначено Юсифа Везира. Проте він не зміг приступити до виконання обов’язків посла через окупацію Києва більшовиками. Тому надалі функції «офіційного представника» АДР деякий час продовжував виконувати Дж. Садихов.
АДР і УНР встигли ще провести спільний дипломатичний виступ на Паризькій мирній конференції. У відповідь на визнання Верховною Радою Антанти уряду А. Колчака єдиним законним урядом на усьому постімперському просторі, представники АДР і УНР (разом із представниками демократичних Естонії, Грузії, Латвії, Пн. Кавказу, Білорусі) 17 червня 1919 р. виступили зі спільною «нотою протесту».
Примітно, що навіть УСРР та АзСРР прагнули встановити дипломатичні відносини. Це підтверджує мандат, виданий 8 грудня 1921 р. Ю. Коцюбинському для участі у конференції й укладення політичного договору з АзСРР.
По нині особливий інтерес у фахівців викликають підготовлені І. Красковським доповідні записки «Кавказькі республіки», «Україна, Кавказ, Мусульманство». У них український дипломат детально проаналізував тодішній стан і перспективи українсько-азербайджанського співробітництва. Він відзначив повернення в обох держав до довгоочікуваного національного державного будівництва, а також їх подальшу боротьбу проти «проти північного російського імперіалізму». Зазначимо, що І. Красковський у власних висновках пішов ще далі, розраховуючи на те, що «союз із горцями-мусульманами, а разом із мусульманським Азербайджаном з одного боку і Абхазією з іншого, приведе до союзу України із цілим мусульманським світом». Тоді ж український дипломат мислив й суто економічними категоріями й у цьому контексті прагматично пояснював «союз України з мусульманами», «економічною політикою Чорного моря і Кавказу». Він всебічно оцінив її зв’язок із світовою економічною політикою, а також безпосередньо пов’язаний із нею торгівельний шлях Берлін-Багдад, який проходив через Чорне море і Кавказ. Особливу увагу Іван Гнатович приділив складовій ділянці цього шляху – кавказькій транспортній лінії Батумі-Баку».
Фото: Українсько-тюркський центр.
