22 вересня 2023 р. відбувся науковий семінар «СХІДНА ЄВРОПА В ПОЛІТИЦІ ІТАЛІЇ: УКРАЇНСЬКИЙ АСПЕКТ». Семінар організувала Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн в межах розвитку освітньої програми «Американістика та європейські студії (з поглибленим вивченням іноземних мов)».
Модератор семінару доцент Олег КУПЧИК зазначив про важливість Італії як провідної країни півдня Європи, члена Європейського Союзу і НАТО, а також країни із чисельною українською діаспорою. Водночас він вказав на те, що в цій країні значними є російський вплив і присутність, які очевидно прагнуть впливати на «українську політику» Італії. Очевидно, що тут потрібно протистояти росіянам. А для цього потрібно знати й розуміти саму Італію.
Першою слухачі заслухали доповідь Віри САВАРИН (аспірантка кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка) на тему «Як не (змінилась) роль України в італійській зовнішній політиці в крядах М. Драгі та Дж. Мелоні». У ній доповідачка простежила політику Італії щодо України від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р. до сьогодення. Вона виокремила дві періоди у цій політиці, зокрема періоди правління уряду М. Драгі та уряду Дж. Мелоні.
В. Саварин охарактеризувала два уряди, їх парламентські коаліції. Доповідачка зазначила, що уряд М. Драгі до 2022 року головне увагу приділяв Ковіду, а з початком російського воєнного вторгнення в Україну сфокусувався на зовнішній політиці. Він розпочав надавати Україні гуманітарну (прийняв близько 170 тис. українських біженців) й фінансову (400 млн. євро допомоги, 200 млн. євро безвідсоткового кредиту на зарплати вчителям, 900 млн. євро для українських біженців) допомогу, згодом перейшов до надання військової допомоги. Водночас уряд М. Драгі підтримав європейські прагнення України. В цьому ж контексті він підтвердив власну прихильність щодо безумовної підтримки ЄС і НАТО.
Дослідниця зауважила, що до початку російського повномасштабного воєнного вторгнення в Україну Італія з приводу «української політики» «оглядалась» на Кремль. Проте після 24 лютого 2022 р. припинила це робити. Готуючись до приєднання до міжнародних санкцій проти РФ, Італія диверсифікувала джерела постачання енергоносіїв середземноморськими джерелами (в т.ч. з Алжиру). І тоді зменшила залежність, наприклад, від російського газу із 40% до 25%. Пізніше Італія розпочала надавати Україні для захисту озброєння (ПЗРК «Стінгер», протитанкові комплекси, міномети. кулемети).
Доповідачка визнала, що уряду М. Драгі і правим партіям, які він представляв знадобилось 2-3 місяці, щоб осмислити події російського воєнного вторгнення в Україну і визначитись із власною позицією. З травня 2022 року праві партії (Ліга Півночі, Рух 5 зірок) виступали у парламенті за рішення заборонити надавати українцям військову допомогу. Це спричинило конфлікт з прем’єр-міністром М. Драгі, який подав у відставку. Її щоправда прийняли з другої спроби.
Віра Саварин справедливо зауважила, що перемога у вересні 2022 року правої коаліції (до якої увійшли партії С. Берлусконі і М. Сальвіні – друзі Росії) і формування ними уряду Дж. Мелоні спочатку викликали побоювання у питаннях російських санкцій і загалом «української політики». Партії, наприклад, переконували, що санкції шкодять італійській економіці, а тому з Росією потрібно зберігати «дружні відносини». Проте сформований у жовтні ц.р. уряд Дж. Мелоні підтвердив власну прихильність демократії і виступив на підтримку членства країни в НАТО і подальшому перебуванню у Єврозоні.
В. Саварин підкреслила, що в умовах непростої внутрішньої ситуації, зумовленої енергетичною кризою та інфляцією, уряд Дж. Мелоні виступив із засудженням «визнання» Росією псевдо-республік «ЛНР» і «ДНР», російського воєнного вторгнення в Україну. Водночас уряд підтвердив прихильність відновленню Україною територіальної цілісності в межах міжнародно-визнаних кордонів 1991 року, а також її право самостійно визначати власний зовнішній курс. Особисто прем’єр-міністр Дж. Мелоні підтвердила цю позицію під час візиту до Києва наприкінці лютого 2023 року. На думку доповідачки, чітка позиція уряду Дж. Мелоні була обумовлена саме ефективним опором України російським агресорам. А після смерті С. Берлусконі, новим лідером партії Форца Італія став А. Таяні, який відомий як прихильник України.
Окремо пані Віра зупинилась на аспекті громадянської думки Італії щодо російсько-української війни. Вона озвучила результати соціологічного опитування літа 2023 року, за яким 44% італійців висловили підтримку Україні, 9% – Росії, 47% – не підтримало жодну із країн. Водночас під час опитування 43% італійців виступили за санкції проти РФ, 38% – проти санкцій і 13% не змогли відповісти на питання.
І на завершення доповіді В. Саварин згадала про проблему російської присутності в Італії, яку вона використовує для пропаганди, впливу для висвітлення італійськими ЗМІ воєнної агресії РФ проти України через російську «призму». Дослідниця також звернула увагу слухачів на потужний культурний вплив РФ в Італії, який здійснюється зокрема через «відділи славістики», які як правило є осередками поширення саме російської культури, мови та історії.
Наступним із доповіддю «Шестилапий собака: проєкти компанії ЕНІ в СРСР (1959–1991 рр.)» виступив Михайло САМОФАТОВ (викладач Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, магістр історії). Пан Михайло спочатку роз’яснив символікою компанії, яку склав образ собаки із шістьма лапами. Вони символізували «шість перших родовищ, які компанія розпочала розробляти на території Італії».
Слухачам було цікаво довідатись, що Італія не мала власних нафтових родовищ, тому діяльність компанії ЕНІ була спрямована на купівлю по усьому світу сирої нафти і її подальшу переробку на готові нафтопродукти. У наслідку, компанія ЕНІ стала потужною енергетичною компанією. Цей правжній нафтогазовий гігант працював у 66 країнах світу, мав 32 тисячі працівників, із яких 10,5 тис. осіб працювало за кордоном. В умовах сучасності компанія ЕНІ була одним із найбільших покупців російської сирої нафти. Після початку російського повномасштабного воєнного вторгнення в Україну, вона відмовилась від російської нафти, але за контрактами продовжувала обслуговувати нафтопроводи. Натомість російську сиру нафту замінила нафта із країн Центральної Азії.
М. Самофатов зазначив, що витоки співпраці італійської компанії ЕНІ з російськими компаніями сягають радянського часу. Доповідач вдався до невеликого історичного екскурсу з приводу заснування і початків діяльності цієї нафтової компанії. Він розкрив біографію засновника компанії Енріко Маттеі (народився у 1906 році у невеличкому містечку в центральній частині країни, з підліткового віку працював на підприємствах хімічної промисловості, згодом перебрався до Мілану, де досяг великих успіхів і зробив гарну кар’єру, дослужившись до управляючого у великій німецькій компанії) та охарактеризував його як «неординарну особистість, учасника руху опору і командира партизанського загону, нагородженого кількома нагородами, а також людина нового типу, яка усього досягла самостійно». М. Самофатов зауважив, що Е. Матеі «поставив собі за мету досягти енергетичної незалежності Італії, яка немала власних найти, газу та вугілля».
Прикметно, що в 1945 році Е. Матеі був головою ліквідаційної комісії концерну Аджіб, що, у свою чергу, входив до заснованого Б. Муссоліні «Інституту реконструкції Італії» – державної компанії, на яку було покладено завдання пошуку нафти. Проте Інститут особливих здобутків у цьому так і не досягнув. Союзники зрештою прагнули закрити його в межах програми з дефашизації, яка була аналогічною програмі денацифікації Німеччини. З розповіді історика, Е. Маттеі відмовився закривати підприємство, а навпаки «дізнався про можливість добувати енергію із такого джерела як метан в р-ні річки По» й надалі організував видобуток метану та його постачання на це підприємство.
М. Самофатов вказав на прагматичний висновок Е. Матеі про «неможливість забезпечити потреби одним метаном», а тому надалі бізнесмен закономірно поставив питання про «вихід на міжнародні ринки». Для цього він у 1953 році заснував концерн ЕНІ й прагнув перетворитись у впливового зовнішньополітичного актора. В цьому контексті Е. Матеі у 1956 році втрутився у «суецьку кризу», у якій «підтримав Єгипет президента А. Г. Насера проти британців і французів». Але там зрештою «нафти не знайшли» і для бізнесмена тоді не «вигоріло». Тому вже у наступному році він спробував «зайти» на іранський ринок енергоресурсів. Щоправда запропонована Е. Матеі формула прибутку «75/25» тоді викликала справжній переполох, бо сторони звикли до формули «50/50» і вона «вважалась верхом справедливості». ЕНІ очевидно руйнувала встановлені й вже визнані сторонами правила гри на нафтовому ринку. Тому невдовзі «Матеі викинули з Ірану».
Пан Михайло охарактеризував Е. Матеі як авантюриста за характером, який опісля невдалої «іранської історії» подався до Північної Африки і підтримав алжирських повстанців, надававши їх організації ФЛН допомогу грошима і озброєнням.
Надалі М. Самофатов проаналізував обставини загибелі Е. Матеі у 1962 році в авіакатастрофі, яка на його думку, була схожою на терористичний акт. Він вказав, що замовника теракту так і не встановили, тому слідство триває до сьогодні. Дослідник також розповів, що найбільш правдоподібною виглядає версія про причетність до теракту одного із його заступників по концерну ЕНІ. Прикметно, що через десять років після загибелі бізнесмена під час зйомок кінофільму про нього у 1972 році було убито журналіста, який «працював над розслідуванням обставин загибелі Е. Матеі». Пізніше було убито також відомого італійського режисера, сценариста і письменника П’єра Паоло Пазоліні, який тоді працював над романом, що був присвячений компанії ЕНІ. Через убивство автора роман так і залишився не завершеним.
У свою чергу відзначимо, що М. Самофатов вивчав документи відкритого у 2006 році архіву ЕНІ. Тоді дослідникам надали доступ до документів (листування, фото, відеоматеріали, журнали), що «старші» за 30 років. Вони дозволили пану Михайлу з’ясувати, що наприкінці 1950-х років керівництво ЕНІ з метою пошуку нових джерел постачання нафти звернулось до СРСР (а також до КНР). В Італії очевидно уважно стежили за подіями в Радянському Союзі, де на 21 з’їзді ЦК КПРС перший секретар М. Хрущов виступив з ініціативою щодо «нової індустріалізації». Її суть полягала в тому, аби «перебудувати енергетичний сектор країни, який споживав велику частку вугілля». На думку історика, Е. Матеі розумів, що СРСР планує видобувати багато нафти, але для цього йому потрібні технології та обладнання. ЕНІ могла запропонувати їх в обмін на нафту.
Водночас М. Самофатов висвітлив особливості торгівельного співробітництва СРСР та Італії, яке здійснювалось за т.зв. «кліринговими угодами». Він розкрив подробиці таємного візиту Е. Матеі в 1959 році до СРСР. За словами пана Михайла, Е. Матеі у Москві мав зустріч із італійським послом Лукою П’єтромаркі, який був переконаним антикомуністом, але провів велику лобістську роботу і вніс компанію ЕНІ до загального 1960 року італійсько-радянського контракту.
Доповідач також розкрив подробиці візиту до Італії голови радянського уряду О. Косигіна та його переговори з керівництвом ЕНІ. За результатами цих переговорів в 1960 році між ЕНІ та Радянським Союзом було укладено угоду. За її умовами СРСР «виходив на нафтовий ринок як великий гравець і продавав великі обсяги нафти за ціною значно нижчою від світовою ціни на 25-30%» (схожу угоду СРСР уклав тоді із західнонімецькою нафтовою компанією). Ці угоди зумовили занепокоєння з боку інших гравців на нафтовому ринку і обумовили утворення ними в 1960 році ОПЕК.
Як європеїст М. Самофатов вважає, що умови італійсько-радянської нафтової угоди без сумніву були проаналізовані фахівцями НАТО. І же вони прийшли до висновку, що ця угода відповідала відомому радянському плану під кодовою назвою «Soviet oil offensive». Відповідно до цього плану СРСР «за низькими цінами демпінгував нафтовий ринок Європи, постачав дешеву нафту, економічно прив’язував до себе країни Західної Європи, а потім поширював на них власний політичний». На думку пана Михайла, Е. Матеі та його оточення усвідомлювали небезпеку від такої співпраці із радянською стороною. Проте вони запевняли, що їх «цікавить лише економіка, а політикою не займаються». Відомо, що США і НАТО прагнули завадити цій італійсько-радянській нафтовій угоді. Проте їм це зробити не вдалось. А італійський уряд вдав, що «він немає до угоди жодного стосунку, що це справа лише самого Матеі».
Важливо, що М. Самофатов надав власну оцінку укладеній між ЕНІ і СРСР нафтовій угоді. Він певен, що ця угода стала для італійських компаній «дверима» в СРСР. Саме ЕНІ «проторувала шлях до Радянського Союзу, допомагала іншим компаніям потрапити на радянський ринок, а також просувала та просувала їх продукцію». Історик нагадав, що без цієї угоди не відбулось би укладення іншої угоди, а саме про побудову заводу Тольятті-автоваз (1966 р.).
Далі дослідник розповів, що загибель в 1962 році Е. Матеі не зумовила зупинення співпраці між ЕНІ та СРСР. Вже цього ж року надійшла чергова радянська пропозиція щодо продажу 40 млн. т нафти вартістю 200 млн. доларів США. В остаточному варіанті проекті контракту сторони погодили навіть більший обсяг нафти вартістю 240 млн. доларів. В обмін СРСР отримував технології.
Під час доповіді Пан Михайло окремо зупинився на питанні постачання італійцями до СРСР «підсанкційних товарів», зокрема труб великих діаметрів. Їх постачання радянській стороні було заборонено з 1950-х років (нині труби великого діаметру також заборонено постачати до РФ). Історик підкреслив, що в СРСР (так і в РФ) не навчались виготовляти труби великих діаметрів, не зважаючи на потужні можливості радянської металургійної промисловості.
Зазначена угода, за інформацією М. Самофатова, діяла до 1963 року, Тоді її було змінено новою угодою, що у свою чергу, діяла вже до 1969 року. Наприкінці 1960-х років італійська і радянська сторони провели переговори про постачання за аналогічним контрактом природного газу. У фондах архіву збереглись карти щодо проекту газопроводу маршрутом «Сибір – Ужгород – Італія». Проте у цьому питанні між сторонами виникли протиріччя: Італія пропонувала, щоб маршрут проходив через Угорщину й Австрію, які були спроможні забезпечити реалізацію на своїй території контракту грошима і технологіями. Натомість СРСР наполягав, щоб маршрут проходив через Румунію і Югославію, які «прагнули отримати все задарма й особливо не володіли технологіями». Зрештою сторони погодили саме італійський проект угоди. А вже в 1969 році ЕНІ та СРСР уклали новий контракт, який був «ледь не найбільшим у світі». За ним італійська компанія до 1974 року отримувала від радянської сторони 6 млрд. куб. м. природного газу. Надалі ці контракти, за даними М. Самофатова, продовжувались: в 1975 році (7 млрд. куб. м.), в 1976 році (8 млрд. куб. м.). А до розпаду СРСР обсяги постачання ЕНІ радянського природного газу складали вже 13,5 млрд. куб. м. В цей час було укладено низку угоди про технологічне співробітництво між сторонами. Особливу увагу у слухачів викликала інформація доповідача про «ідею експорту природного газу з українських родовищ», яка, щоправда, залишилась нереалізованою.
У доповіді М. Самофатов згадав й про те, що СРСР активно користався послугами ЕНІ з будівництва підприємств, як то кажуть, «під ключ». Тоді в Радянському Союзі італійська компанія звела цілу низку фабрик і заводів із виробництва мінеральних добрив, виробництва текстилю та ін. В Україні ці підприємства й нині можна побачити в Кривому Розі, Конотопі, Сумах. Звісно, ЕНІ будувала підприємства й у інших країнах т.зв. «соціалістичного табору», зокрема у Польщі та Югославії.
За інформацією М. Самофатова, під час візиту в 1990 році до Італії президент СРСР М. Горбачов зустрічався із керівництвом ЕНІ. Очевидно, що предметом переговорів було питання про подальші угоди. Зрештою в 1991 році між ЕНІ та російськими компаніями Лукойл і Газпром укладено нові контракти. Ця співпраця тривала аж до 2022 року. І прикметним для М. Самофатова стало те, що «зв’язок» між ЕНІ та російською стороною увесь цей час забезпечував Маттео Сальвіні. Нині він є впливом державним і політичним діячем, знаним проросійською позицією, заступником прем’єр-міністра та міністром інфраструктури і транспорту в уряді Дж. Мелоні.
Третьою доповідачкою виступила Вікторія ВДОВИЧЕНКО (доцент Київського університету ім. Б. Грінченка, викладачка Університету Болоньї). Пані Вікторія виступила з доповіддю на тему «Стратегічні пріоритети Італії під час головування у Групі 7 та роль України». Вона прорефлексувала з приводу історичного майбутнього, зокрема запланованого у 2024 році головування Італії у G-7 (Група-7).
В. Вдовиченко зауважила, що італійський уряд серйозно готується до цього головування, під час якого прагне подати себе як «сильного й авторитетного партнера, учасника стратегічної конкуренції» не лише у «міжнародних відносинах, але й у відносинах з країнами глобального Півдня». Тому на думку доповідачки, «кейсом» головування Італії у «G-7» стане її позиціонування як лідера Середземномор’я, яке об’єднане з Чорноморським регіоном. Цей регіон нині переживає російсько-українську війну, у якій росіяни прагнуть переорієнтувати «зернові транспортні коридори», завдаючи водночас екологічної шкоди чорноморському басейну, здійснюючи по відношенню до нього екоцид.
В. Вдовиченко повідомила, що Італія на червень 2024 року готує саміт, який має відбутись у м. Таранто (південний регіон Апулія), де знаходиться військово-морська база НАТО. Події саміту будуть відбуватись також в інших містах, зокрема Барі.
Опісля пані Вікторія проінформувала, що Італія підтримує «формулу миру» президента В. Зеленського, а також виступає партнером, який надає військову, гуманітарну і культурну допомогу. Водночас слід визнати, що не уся запитувана українською стороною військова допомога надається італійцями. Ця допомога щоразу затверджується італійським парламентом, у якому є розбіжності з цього питання. А тому надання військової допомоги часто затримується через парламентські й бюрократичні процедури. Важливо, що останній пакет військової допомоги був наданий у лютому ц.р. і поки це питання поставлено на «паузу».
Водночас В. Вдовиченко зауважила, що для України італійський саміт Групи-7 є черговою можливістю, щоб нагадати «Групі» про масштабні виклики російської воєнної агресії, з акцентуванням уваги на ядерну, екологічну, соціально-економічну небезпеку для Чорного моря, а відтак у наслідку для Середземномор’я. Тому у чорноморському регіоні завжди існували стратегічні інтереси Італії. Тому, на думку пані Вікторії, закономірно, що у своєму нещодавньому виступі в італійському парламенті прем’єр-міністр Дж. Мелоні акцентувала увагу на «тих злочинах Росії, які вона вчиняє проти українців», наголосила на необхідності збереження схожої з італійською – української культурної спадщини, яка нині знищується росіянами. Як позитивний епізод у доповіді згадано про візит до Києва та Одеси італійських парламентарів.
На завершення, В. Вдовиченко зазначила про важливість організації дискусії українських студентів з їх італійськими товаришами. І тут важливо віднайти той «вимір» співпраці, який допоможе донести до італійських студентів справжнє розуміння викликів російсько-української війни. Потрібно, на думку доповідачки, також понижувати проросійськість у публікаціях в італійських ЗМІ про російсько-українську війну.
У наступній частині семінару відбулась презентація навчального посібника «Історія культури Італії» (Ю. Сабадаш, Ю. Нікольченко, С. Пахоменко, Одеса, 2021), підготовленого колективом викладачів Маріупольського державного університету.
Під час презентації видання пані Юлія САБАДАШ (доктор культурології, завідувач кафедри культурології) коротко висвітлила історію маріупольського державного університету, охарактеризувала роботу очолюваної нею кафедри (підготовка навчальних видань, наукова робота, міжнародні зв’язки). Окремо пані Юлія зупинилась на італознавчих студіях кафедри культурології. Вона згадала про появу ініціативи й обставини впровадження цього освітнього проекту попередньою кафедрою італійської мови, літератури та культури. В контексті забезпечення наукового складової італознавчого освітнього проекту кафедри пані Юлія підготувала й у 2009 році успішно захистила докторську дисертацію на тему «Гуманізм як феномен італійської культури».
Ю. Сабадаш також розповіла про Італійський центр, його культурно-просвітницькі заходи, роботу з популяризації італійської історії, культури та мови, про бібліотеку центру, співпрацю з італійськими партнерами, а також про вивчення італійської мови як студентами філологами, так й інших спеціальностей (журналісти, політологи, документознавці).
Натомість співавтор навчального посібника доцент Юзеф НІКОЛЬЧЕНКО детально охарактеризував сам посібник. Пан Юзеф згадав про появу непідробного дослідницького інтересу до історії та культури Італії ще у радянський час, коли у 1977 році йому як молодому науковцю й викладачеві тоді удалось вперше побувати у цій країні. Надалі пан Юзеф детально охарактеризував кожний із семи розділів (Антична культура Італії, Культура Середньовічної Італії, Італійський Ренесанс, Культура Італії у Новий час, Культура Італії XIX ст., Культура Італії першої половини XX ст., Культура Італії другої половини XX – XXI ст.) посібника. Окремо він згадав про прови італійського «рісорджименто» в українських містах – Одеса, Маріуполь та ін.
Ю. Нікольченко розповів про складнощі та їх подолання колективом авторів під час підготовки навчального посібника з історії культури Італії. Він згадав про відсутність навчальних видань із цієї тематики, про опрацювання наукових публікацій, а саме монографій і статей. Авторів тоді застали й інші проблеми. Наприклад щодо оцінки ролі в розвитку італійської культури міжвоєнного періоду тодішнього глави уряду Б. Муссоліні. Він співпрацював з нацистської Німеччиною, з іншого боку як державний діяч сприяв розвитку тодішньої італійської культури та спорту. Тут стали корисними й цінними поради рецензентів посібника.
Попри те, поява навчального посібника «Історія культури Італії», підготовленого колективом авторів Маріупольського державного університету (Ю. Сабадаш, Ю. Нікольченко, С. Пахоменко), дозволила заповнити вагому навчально-методичну прогалину у підготовці італознавців. Прикметно, що посібник отримав схвальні відгуки з боку студентства. Відрадно, що він наявний у фондах Бібліотеки КНУ імені Тараса Шевченка, доступний для студентів університету і використовується ними для підготовки до навчальних занять.
У завершальній частині семінару відбулись виступи з повідомленнями про міжнародну політику Італії (проф. Валерій ПАВЛЕНКО,проф. Андрій МАРТИНОВ,асист. Віталій ЛЮЛЬКА), італійсько-українські політичні (проф. Ігор ДАЦКІВ,доц. Олег КУПЧИК), освітньо-наукові (канд. іст. наук Яна КУПЧИК,проф. Олег МАШЕВСЬКИЙ,с. н. с. Володимир УДОВИК), гуманітарні (асист. Артем КОШЕЛЄВ,доц. Ольга СУХОБОКОВА) культурні (доц. Вікторія ПІЛЬКЕВИЧ,канд. іст. наук Любов ШПАКОВСЬКИ) відносини.
