Posted by Oleg Mashevskyi On Липень - 7 - 2022 Коментарі Вимкнено до ВЕЧІР ПАМЯТІ УКРАЇНСЬКИХ ШІСТДЕСЯТНИКІВ 7.05.2022. Участь студентів нашої кафедри І. Фечка, Е. Кузьменка

ВЕЧІР ПАМЯТІ УКРАЇНСЬКИХ ШІСТДЕСЯТНИКІВ 7.05.2022.

Музей шістдесятництва, вул. О.Гончара, 33

На запрошення Маргарити Довгань, ми як студенти-історики Київського національного університету ім. Т. Шевченка були удостоєні честі відвідати зустріч шістдесятників, яка була присвячена сороковинам смерті Валентини Попелюх – жінки Василя Стуса, а також видатних Івана Дзюби, Галини Севрук та Любові Панченко, які також відійшли від нас нещодавно у вічність. Наше завдання полягало у фіксації безцінних спогадів й откровень великих людей, які зібрались цього дня в Музеї шістдесятництва, щоб зберегти важливу інформацію української історії та поширити її серед українців, які живуть як і в самій Україні, так і за її межами. Віримо, що безцінні уроки життя та настанови, які нам передали українські борці проти тоталітарного режиму, стануть корисними для кожного, у час, коли Україна знову бореться за свою незалежність, а її майбутнє героїчно захищає нові покоління Героїв.

На початку, працівники Музею проводять нас до основної зали та пояснюють, що з часу вторгнення російської федерації, 24 лютого, Музей шістдесятництва змінився до умов воєнного часу. На разі експонується невелика кількість речей, всі пам’ятки зберігаються за правилом 2-х стін.

Співробітники музею жаліються, що Департамент культури зник на 2-й день війни (Генерального директора музею Києва також не було і він досі не в Україні). Паперові дозволи та інші справи – все було завислим. Нарешті, напівофіційно Львів направив мікроавтобус, туди й було евакуйовано найцінніші експонати.

На щастя, експонати врятовані та були сховані у перші дні війни задля убезпечення. На відміну від експонатів, які можна приховати, час та людські життя не можуть бути збережені у даний спосіб. Все йде… Лише за 2022 рік нас покинула низка ключових діячів руху шістдесятництва.

Спочатку поховали Галину Сильвестрівну, Івана Михайловича Дзюбу також мали поховати, але почалася війна. Потім не стало Валентини Попелюх, дружини Стуса…

У лікарні згасла Любов Панченко, не стало Людмили Огнєвої (видавала книги, листування Алли Горської). Владика Володимир провів усіх шістдесятників у добру путь, всі хто був присутній помолились за душі спочилих на панахиді зі словами великоднього тропаря: «Христос воскрес із мертвих! Смертю смерть подолав,, І тим, що в гробах життя дарував!»

Далі розмова зайшла за необхідність реінтеграції Донбасу, не лише у територіальному, а й у культурному, духовному аспектах. Недарма, сам Василь Стус народився на Донбасі, Іван Дзюба також народився на Донбасі, у Волновасі.

Маргарита Довгань взяла слово про Валентину Стус (Попелюх): «3 травня 40 днів як не стало Валі. Для мене золотий дует Валентини і Василя, є схожим на Данте і Беатріче.» Далі Маргарита розповіла як познайомилась з Василем та Валею: «Початок 60-х років, метро. Стояли Василь та схилена до нього Валя, так я вперше побачила цю пару». Спочатку Маргарита познайомилась з Василем, згодом з Валею. Згадує другу подружню пару, що є для неї еталоном подружніх відносин – бас-співака Бориса Романовича Гмирю та його Віру Августівну. Василь, за словами Маргарити, любив голос Бориса. «Пам’ятаю концерт присвячений Шуберту, на якому були ми з Василем. Василь з захопленням слухав виконання Бориса!»

Також пані Маргарита згадала історію, як вони разом відпочивали – «на Чорторий ходили». Василь вперше повернувся в 1980 році з в’язниці, у першу ж неділю вони зібралися на Чорторий. Чорторий був зазвичай безлюдним місцем, куди було проблемно дістатися, проте і тут не обійшлося без пригод. «Там де не було людей, – каже Маргарита Довгань. – «Волга» (автомобіль) туди-сюди. О, це ти, Василю, привів» (сміється). Прийшовши на місце, Маргарита ділиться своїм враженням: «Де ніколи не було нікого, раптом 4 чи 5 чекістів в спортивних костюмах рибалили». Маргарита ділиться, що не реагували на це, відносились з гумором, але було бридко.

Закінчує Маргарита прочитанням вірша Василя, присвяченого Валі:

Я марно вчив граматику кохання,

граматику гріховних губ твоїх, –

ти утікала і ховала сміх

межи зубів затиснений захланних.

Біліли стегна в хижих шелюгах.

Нескорена вовчиця зголодніла

по диких лозах шматувала тіло,

аж червонів багульник у ногах.

О покотьоло губ, і рук, і ніг,

о вовча хіть і острахи ягнятка!

Аж ось вона, аж ось вона – розплата,

аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!

І довгі гони видовжених тіл,

і витлілі на дим верхівки сосон,

і цей кошлатий, цей простоволосий,

глухий, гарячий, тьмяний суходіл!

Вовтузилася петрівчана ніч,

відвільглий ранок припахав навозом,

сузір’я бігли за Чумацьким возом,

а ми пливли в чумацькому човні.

Маргарита Костянтинівна продовжила:

«Сама я не з України, українська мова була під забороною, батьки мовчали». Продовжує як молодою журналісткою прийшла до редакції «Молодь» та познайомилась з Іваном Дзюбою. Далі розповідає за нього: «Іван був на гачку, працював рядовим звичайним редактором. Я ніби інтуїтивно почула, що потрібно йти до нього. До нього ходили і Л. Костенко, і М. Вінграновський, і В. Стус «Дерева» приніс. Іван спрямовував: «Їдь в Ірпінь, там живе відомий перекладач Кочур Григорій Парфирович (30 мов знав, а по факту всі)»».

Іван, за словами поетеси, «спрямовав її і до Євгена Сверстюка, який написав тоді роботу про Енеїду Котляревського». Тобто, саме Іван перезнайомив її з усіма крамольними письменниками.

Далі розмова зайшла про Бориса Мозолевського. Спочатку обговорили, як він, виключений з Університету, найнявся улітку чорноробом та за відсутності керівництва знайшов всесвітньовідому скіфську пектораль. Також згадали, як після знахідки спочатку обдзвонили всіх журналістів та асоціацію археологів у Нью-Йорку, і вже потім П. Шелест відновив його у якості студента, зробив молодшим науковим співробітником в Інституті археології та подарував наручний годинник.  Більше того, відзначили Б. Мозолевського як і відомого поета (який спочатку хоч і писав російською, швидко перейшов на українську). Він написав, наприклад, збірку сонетів про Скіфію.

Наступною слово взяла пані Наталія, дочка Кирила Осьмака. Згадує: «Кирило Осьмак, мій батько, був президентом УГВР (Р. Шухевич – секретар). Одного разу до мене надійшов лист з Америки, від Сьюзан Місенай, члена російсько-шведської комісії, яка розшуковувала шведського дипломата Рауля Валленберга. Під час Другої Світової війни він рятував євреїв. У Відні, в англійській зоні його викрав СМЕРШ. У 1947 році Рауль помер у Бутирській в’язниці в Москві (Володимирська в’язниця).»  Вона сама у 1994 році була у тій в’язниці, коли шукала могилу батька. Там їй показали облікову картку (номер могили). Жінка продовжує: «А вони (члени комісії) вивчили все по камерам, прізвищам і т. п. Прізвище не знайшли, але від працівниці дізналися, що у 2-му корпусі (лікарняному) сидів батько (всього 4 корпуси). Працівниця також згадала, що Р. Валленберг сидів у камері, навпроти якої сидів в’язень, що помер. В’язнем був Кирило Осьмак. Її (Наталію) знайшли, все передали, скан-копії, карточки…»

Патріарх української інтелігенції, колишній дисидент тоталітарних часів та політичний діяч вже незалежної України, Богдан Горинь відзначив особливості епохи, у якій народилось явище шістдесятництва та дисидентства та порівняв ці події з нашим часом. За словами Богдана Миколайовича, ту героїчну боротьбу, яку зараз веде наш народ, передбачив ще у далекому 1963 р. геніальний поет В. Симоненко: «Гримотить над світом люта битва. За твоє життя, твої права». Саме так зараз світ поділився на дві частини: ті хто за свободу і демократію, і ті хто загарбують і знищують інші народи. Шістдесятники мріяли відірватися від росії, перервати духовний ланцюг, який сторіччями сковував наш народ з окупантами, і за іронією долі, те що не вдавалося здійснити протягом багатьох епох, здійснив своїми руками «сатана в особі путіна», коли розв’язав цю війну та остаточно відірвав нас від імперії.

І тоді і зараз, за словами пана Богдана, діє один вічний закон: Tempora mutantur, et nos mutamur in illis (з лат. Часи змінюються, і ми змінюємося з ними). Багато шістдесятників, серед яких і сам Іван Дзюба, плакали через смерть Сталіна, як і все тогочасне суспільство, уражене тоталітарною ідеологією. Проте час змінюється і раптом було всім викрито Сталіна як великого злочинця. Це приклад який потрібно постійно пам’ятати.

Окрему увагу варто присвятити споминам про велетенську за масштабом діяльності постать Івана Дзюби, який відійшов 22 лютого цього року. Він, як і багато інших, був спочатку російськомовним, але з початком навчання у Київському університеті перейшов на українську мову і тоді відкрився як велика талановита особа. Незрівняний Майстер чуда заворожувати своїм словом, провіщав початок Великого відродження. З кінця 50-х рр. до нього примикає велика когорта талановитих молодих письменників: Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Василь Стус, Микола Холодий, Ігор Калинець – всі вони творили духовний клімат у ті складні часи– головну умову для національного відродження. Це було диво великих змін, яке так налякало радянську систему, що було скошене двома арештами – 1965 та 1972 р. Втім, значення їхньої титанічної пожертви було немарним.

Богдан Горинь продовжив свій виступ згадкою про Галину Севрук (померла 13 лютого 2022 р.), яка доєдналась до художнього виміру цього відродження. Вірячи, що людина має бути не тільки внутрішньо, але й зовнішньо красива, вона почала відтворювати вбрання людей з різних епох української історії – колекція строїв «Високий замок».

У такий доленосний час, Богдан Михайлович дав пораду з довірою ставитись і до тих співгромадян, які вчора були іншими, але сьогодні стали  великими патріотами. Tempora mutantur, et nos mutamur in illis. Бо сьогодні нас об’єднала біда, трагедія, яка навіки має ствердити єдність й соборність України.

Марія Стус – рідна сестра Василя Стуса поділилася стороною особистого життя родини Стусів. За її словами Василь був завжди неймовірно щасливий поруч зі своєю коханою Валентиною. У листі до своїх батьків ще до весілля, він написав, що полюбив дівчину, «яка наче з нашої сім’ї»  і дійсно вона була одразу прийнята до родини, навіть суворою матір’ю Стусів. Василь завжди казав, що «ми з Валею вчимося в одне одного бути кращими та чистішими».

За професією Валентина Попелюх була інженером-авіатором в конструкторському бюро. Валентина допомагала своєму чоловіку у його діяльності та повністю підтримувала творчість Стуса. Незважаючи навіть на те, що сім’я Валентини була комуністичних поглядів і не могла знайти спільну мову з Василем, якого вони вважали неблагонадійним. Життя молодої родини Стусів дійсно було дуже тяжке, адже за громадську позицію Василя вигнали з аспірантури та навіть не брали на жодну роботу. Мама Валентини неодноразово дорікала Марії Стус «для чого Василь одружувався на її дочці, якщо він знав яким буде його життя». Навіть у такій ситуації Валя не показувала тяжкість становища, не скаржилась та була важливою опорою свого чоловіка. життя.

Останні чотири роки вона перебувала у дуже тяжкому стані – між життям і смертю. Останні дні Валентини Попелюх припали на окупацію її села Дмитрівка російськими окупантами. На жаль, через війну та ворожі війська ніхто не міг туди поїхати на похорон, лише її син з невісткою зробили максимум у такій ситуації, щоб гідно провести у кращий світ свою матір та люблячу дружину й музу геніального поета Василя Стуса.

Удалося поспілкуватися також з Василем Овсієнком – людиною, якавідсиділа з Василем Стусом у одному лагері в Мордові, а потім відбула і друге ув’язнення в одній камері з визначним поетом. У зв’язку з тим, що радянські каральні органи категорично заборонили Стусу писати нові вірші та постійно перевіряли його камери на наявність рукописів, Василь Овсієнко з усіх сил запам’ятовував твори Василя Стуса, щоб потім їх передати та опублікувати на волі. Низка творів таким чином була врятована від забуття для українського народу.

Було додане важливе порівняння, що підкреслює значення боротьби шістдесятників. У наш час, бути патріотом України, своєї країни, є достойно. Патріотизм зараз нормативний та є визнаною та шанованою цінністю. У той час, у радянські тоталітарні часи, любов до свого народу засуджувався та навіть карався цькуваннями, репресіями та ув’язненнями. Поодинокі борці за волю України мали мати надзвичайну витримку, щоб не зламатись та залишитись вірними своїй позиції. Ми маємо шанувати подвиг цих людей, завдяки яким наш народ і отримав свободу з усіма демократичними цінностями.

Про Родину Світличних зазначила письменниця Тетяна Майданович. «Якщо у Львові центром відродження були Горині, то у Києві – родина Світличних: Іван, його дружина Леоніда та сестра Надія. В своїй маленькій квартирі на вул. Уманській Іван Олексійович зібрав масу книжок. Довкола Світличного гуртувалися і В. Симоненко, і М. Вінграновський, Сверстюки (Євген і Ліля), Валентина Стус, Льоля Михайлина, Коцюбинська та ін. Після смерті чоловіка, Леоніда видала всі його праці у збірці «Серце для куль і для рим», «У мене тільки слово». Зараз вони доступні у мережі інтернет, і ознайомитись з ними може кожен бажаючий».

Богдан Горинь передав дух того складного часу та розповів історію, як Ліна Костенка прийшла на святкуванні 150-річчя від дня народження Т. Шевченка і там побачила повний зал чекістів. Вона одразу взялась за написання гострого вірша:

Давайте чесно.

Не кнопки ж ми й не педалі.

Що писав би Шевченко

в тридцять третьому,

в тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

Побував би ще й на Соловках,

Загартований, заґратований,

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би реабілітований.

Хоч посмертно, зате — своєвременно.

Отже, шістдесятництво — це не лише тема, що артикулюється в науковому дискурсі, це, перш за все, живі люди, які були та є героями свого часу, які боролися проти тоталітарної системи за незалежність України. Більше того, вищезазначені історії демонструють когерентність та близькість як різних на перших погляд проблем (наприклад, історія з К. Осьмаком та Р. Валленбергом) , так і віддалених часових вимірів. Як сказав Горинь, «Люди відходять – але ми мусимо їх знати, мусимо знати цей еволюційний час, щоб знати як це справді рухається.».

Вічна пам’ять новоприставленим! Вічна пам’ять героям України!

Слава Україні!

Київ.

Травень 2022 р.

Comments are closed.